Зустріч з командиром 128-ї бригади
Зустріч з Олександром Шапталою, командиром 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, відбулась у штабі на околиці Дніпра. Сонце вже сідало, коли наша редакційна машина під’їхала до блокпосту. Бійці перевірили документи, і за кілька хвилин я вже сидів навпроти людини, яка стримувала ворожий наступ у Нікопольському районі минулого літа.
“Не було б перебільшенням сказати, що ворог не просто хотів вийти до Дніпра, а планував масштабну операцію з форсування річки”, – розпочинає Шаптала, розкладаючи карту на столі. Його погляд чіткий, як і кожне слово.
Наступ на Дніпропетровщину 2024
Наступ на Дніпропетровщину влітку 2024-го став одним із найсерйозніших викликів для наших захисників. Противник намагався прорвати оборону в районі Марганця та Покрова, задіявши значні сили – за оцінками Шаптали, близько двох мотострілкових бригад з танками та артилерією.
“У перший день вони просунулись на три кілометри. Мої хлопці опинились під щільним вогнем. П’ятеро загинуло, але ми втримали другу лінію”, – командир говорить спокійно, але я бачу, як напружились його руки.
У штабі стоїть запах кави та польових мап. Звідси Шаптала координував контрнаступальні дії, які дозволили зупинити ворога на підступах до Марганця. Ця операція зараз вивчається у військових академіях як приклад ефективної оборони в умовах чисельної переваги противника.
“Ми застосували тактику мобільних груп з протитанковими засобами. Наші ‘привиди’, як ми їх називаємо, знищили сім танків за перші дві доби”, – згадує командир, показуючи на карті точки ураження ворожої техніки.
Особистий шлях командира
Олександр – корінний дніпрянин. Народився на Перемозі, навчався в школі №125, а потім – у Військовому інституті. Він знає кожну вулицю та провулок рідного міста, і це знання допомогло йому в плануванні оборони.
“Коли захищаєш свій дім, бачиш картину інакше”, – пояснює він. – “Я точно знав, що ворога не можна пускати за лінію Покров-Нікополь. Звідти до Дніпра – рукою подати”.
Підтримка місцевого населення
Місцеві мешканці стали невід’ємною частиною оборони. Волонтери з Дніпра, Кам’янського та інших міст області доставляли все необхідне: від тепловізорів до медикаментів. Власники СТО з вулиці Робочої та Донецького шосе ремонтували техніку часом прямо під обстрілами.
“Якось нам привезли запчастини для бронемашин о третій ночі. Хлопці з авторемонтного цеху ‘Промінь’ на Тополі працювали без перерви 36 годин, щоб повернути машини на позиції”, – згадує Шаптала.
Критичний момент оборони
Найкритичніший момент настав 17 липня, коли ворог кинув у бій резерви і намагався прорватись до Покрова. На допомогу бригаді Шаптали прибули артилеристи 17-ї танкової бригади та авіація.
“Спільними зусиллями ми влаштували їм справжнє пекло”, – каже командир. – “Наші безпілотники коригували вогонь з точністю до метра. За два дні ворог втратив понад 30 одиниць техніки та відступив”.
На запитання про найважчі моменти Олександр замовкає. Потім тихо відповідає: “Найважче – писати листи родинам загиблих. Кожного з них знаєш особисто. З кожним ділив хліб і небезпеку”.
У кімнаті відпочинку штабу – стіна з фотографіями. Хлопці з усмішками, ще живі, ще сповнені надій. “Вони назавжди залишаться частиною нашої бригади”, – каже Шаптала, вказуючи на знімки.
Після наступу
Після відбиття літнього наступу бригада продовжила зміцнювати оборону. На околицях Нікополя з’явились нові укріплення, а система спостереження покращилась завдяки новим технічним засобам.
“Противник не полишає намірів прорватись до Дніпра, але тепер ми готові краще”, – переконаний командир. – “Кожен метр нашої землі буде для них занадто дорогим”.
На прощання Шаптала показує мені свій талісман – потертий брелок з емблемою Дніпра, який йому подарували учні 47-ї школи ще на початку повномасштабного вторгнення.
“Ношу завжди з собою. Нагадує, за що воюю”, – усміхається він.
Вже біля виходу помічаю на стіні цитату Олеся Гончара: “Дніпро – це не просто річка, це душа нашого народу“. Здається, саме ці слова найкраще пояснюють, чому наступ на Дніпропетровщину був приречений на невдачу.
По дорозі назад до редакції я бачу вечірнє місто: працюючі кав’ярні на проспекті Яворницького, дітей на майданчиках, закоханих на набережній. Звичайне мирне життя, за яке щодня платять найвищу ціну такі, як Олександр Шаптала та його бійці.
