Минулого тижня на робочому столі знайшов повідомлення від старого знайомого з Маріуполя. Андрій (ім’я змінено) питав, чи можемо зустрітися, бо має важливу інформацію. Коли ми зустрілися в кафе на Катеринославському, він довго вагався перед тим, як почати розмову.
“Мій двоюрідний брат працює в СБУ Дніпропетровської області. Вчора розповідав про три нові справи щодо держзради. Я думаю, дніпряни мають знати, чим це загрожує”, — зрештою промовив він.
Я давно цікавлюсь темою колаборації та державної зради, адже за офіційними даними, з початку повномасштабного вторгнення СБУ відкрила понад 7000 справ щодо держзради та колаборації. За цей час суди винесли понад 530 вироків. І за кожним — чиясь історія.
Вчителька, яка перейшла “на інший бік”
Першою історією, що розповів мені Андрій, була справа Світлани К., 47-річної вчительки української мови з Пологівського району Запорізької області. До війни вона викладала в сільській школі, мала репутацію суворої, але справедливої педагогині.
“Коли почалася окупація, школа закрилася. Три місяці Світлана сиділа вдома без роботи і заробітку”, — розповів Андрій.
Павло Тищенко, колишній однокласник Світлани, який виїхав до Дніпра одразу після окупації, пригадує: “Ми дзвонили їй, просили виїхати. Але вона відмовлялася, казала, що доглядає за старенькою мамою, яка не може подолати дорогу”.
У вересні 2022 року, коли окупаційна влада оголосила про відновлення навчального процесу за російськими програмами, Світлана погодилася працювати заступницею директора. Вона не лише викладала історію за російськими підручниками, але й брала активну участь у пропагандистських заходах: організовувала “патріотичні” концерти до російських свят та супроводжувала дітей на “екскурсії” до Криму.
Світлану затримали у Василівці під час спроби перетину на вільну територію України у квітні 2023-го. Вона їхала провідати доньку, яка навчається в Дніпрі. Зараз справа перебуває в суді, жінці загрожує до 12 років позбавлення волі.
Поліцейський, який “перевдягнувся”
Друга історія стосується Олега М., 36-річного колишнього дільничного з Херсонщини. До окупації він працював у Національній поліції України, мав хороші характеристики від керівництва.
“Коли росіяни зайшли, він не евакуювався разом з іншими поліцейськими, а залишився”, — розповідав Андрій. — “Спочатку Олег казав родичам, що хоче допомагати людям на місці. Але вже за місяць пішов працювати до окупаційної ‘поліції'”.
Микола, колишній колега Олега, який зараз служить у поліції Дніпра, був шокований таким рішенням.
“Ми разом починали службу, він завжди говорив, що поліцейський має захищати людей. А потім одягнув чужу форму і почав працювати на окупантів”, — розповів Микола.
За даними слідства, Олег не лише патрулював вулиці, але й брав участь у затриманнях проукраїнських активістів, допомагав окупантам виявляти учасників АТО/ООС та проводив обшуки в їхніх будинках.
Після звільнення Херсона Олег утік на тимчасово окуповану територію, але через місяць спробував повернутися — хотів забрати речі з квартири. На блокпості його затримали українські силовики. Зараз Олег під вартою, йому загрожує до 15 років позбавлення волі.
“Народний мер” з амбіціями
Третя історія мене вразила найбільше. Це випадок Максима Л., 42-річного підприємця з невеликого міста на Донеччині.
“До війни Максим мав будівельний бізнес, постійно конфліктував з місцевою владою через дозволи та перевірки. Навіть балотувався до міськради, але не пройшов”, — пояснював Андрій.
Коли місто окупували, Максим сам прийшов до російських військових і запропонував свою кандидатуру на роль “народного мера”. Він активно співпрацював з окупаційною адміністрацією: допомагав налагоджувати роботу комунальних служб, організовував видачу “гуманітарної допомоги” від окупантів, виступав на мітингах з підтримкою росіян.
Тетяна, колишня працівниця міської ради, яка виїхала до Дніпра, розповіла мені: “Він завжди хотів влади. Коли не зміг отримати її законним шляхом, скористався нагодою під час окупації. Максим знав багатьох проукраїнських активістів і допомагав окупантам їх виявляти”.
Максима затримали у Запоріжжі, куди він приїхав “у справах”. За даними слідства, він збирав інформацію про розташування українських військових для передачі окупантам. Суд обрав йому запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без права застави.
Ціна зради
Я зустрічаюсь з Володимиром Г., колишнім працівником СБУ, який тепер читає лекції з інформаційної безпеки у дніпровському університеті. Питаю його думку щодо таких випадків.
“За кожною справою про держзраду — своя історія і мотиви. Хтось іде на співпрацю з окупантом через страх, хтось — через гроші, а дехто — через ідеологічні переконання”, — пояснює Володимир.
За його словами, найчастіше людей схиляють до співпраці через базові потреби: зарплату, продукти харчування, медикаменти. Особливо вразливі ті, хто має малолітніх дітей або літніх батьків на утриманні.
“Але треба розуміти: коли ти приймаєш пропозицію окупанта, ти стаєш частиною його системи. Ціна такого рішення — від 12 до 15 років в’язниці, а головне — довічна пляма зрадника“, — підкреслює експерт.
Виходжу з кафе на проспект Яворницького. Вечірній Дніпро живе своїм життям: молодь прямує до “Мост-Сіті”, пара літніх людей годує голубів біля фонтану, військовий з протезом замість ноги розмовляє по телефону, посміхаючись.
Думаю про ціну вибору, який робить кожен українець зараз. Про тих, хто захищає нашу землю, і тих, хто допомагає ворогу. І розумію: історії зради важливо знати і розповідати не заради осуду, а заради розуміння — чому так стається і як цьому запобігти.
З Перемоги до центру міста їду трамваєм. Біля мене сидить хлопчик років десяти, який розповідає мамі, як вони у школі сьогодні збирали допомогу для ЗСУ. І це також — історія вибору. Іншого вибору.
