Незалежність українського футболу після СРСР: як проходив процес
Вчора ми з хлопцями на Перемозі згадували, як усе починалося. Під час традиційного матчу вихідного дня на шкільному стадіоні школи №73 розмова зайшла про шлях нашого футболу до незалежності. Хтось із молодших гравців щиро здивувався, дізнавшись, що українські клуби колись виступали в чемпіонаті СРСР. Це змусило мене пригадати той драматичний період, коли наш футбол виходив із радянської системи.
“Знаєте, той час був як матч на виїзді при ворожих фанатах,” — розповів я, витираючи піт після чергового тайму. “Коли розпався Союз, наші клуби опинилися на роздоріжжі”.
Київське “Динамо“, дніпровський “Дніпро“, донецький “Шахтар“, одеський “Чорноморець” — усі вони були учасниками останнього чемпіонату СРСР 1991 року. Коли імперія впала, постало логічне питання: що далі?
Олександр Бондар, ветеран дніпровського футболу, якого я минулого тижня зустрів на набережній, поділився спогадами: “Футбольні функціонери в Москві до останнього сподівалися зберегти єдиний чемпіонат. Пропонували створити турнір СНД, де б грали всі колишні радянські команди. Але українські клуби, особливо “Динамо”, рішуче відстоювали незалежність”.
Створення національного чемпіонату
20 грудня 1991 року в Києві на Республіканському стадіоні відбулася установча конференція Федерації футболу України. Її першим президентом став Віктор Банніков — легендарний воротар київського “Динамо” та збірної СРСР. Саме він очолив процес формування національного чемпіонату.
“Перший чемпіонат незалежної України стартував навесні 1992 року,” — пригадую своє дитинство на Перемозі, коли ми з батьком слухали трансляції перших матчів по радіо. “Це був короткий турнір, всього чотири місяці — з березня по червень”.
Система змагань була незвичною: 20 команд розділили на дві групи по 10. Переможці груп виходили у фінал, де визначався чемпіон України. У вирішальному матчі сімферопольська “Таврія” сенсаційно перемогла київське “Динамо” з рахунком 1:0. Автором історичного голу став Сергій Шевченко.
Валентин Петрович, мій сусід по будинку на проспекті Героїв, який працював у спортивному комітеті Дніпра, якось розповідав: “Створення національного чемпіонату — це не лише формування календаря матчів. Це була побудова повноцінної футбольної інфраструктури з нуля: суддівський корпус, тренерські кадри, дитячі школи, які раніше підпорядковувалися Москві”.
Виклики перших років незалежності
Перші роки незалежності українського футболу були непростими. Економічна криза боляче вдарила по клубах. Багато команд майстрів просто зникли з футбольної карти. Інші ледве виживали, скорочуючи бюджети та продаючи найкращих гравців.
“Я пам’ятаю, як у Дніпрі на стадіоні “Метеор” під час матчів “Дніпра” були напівпорожні трибуни,” — ділюсь спогадами зі своїми партнерами по матчу. “Люди були зайняті виживанням, не до футболу було. А клуби шукали будь-які можливості для фінансування”.
Окремою проблемою став відтік талантів. Найкращі українські гравці їхали до Росії, де клуби мали більше грошей, або до Європи. Андрій Канчельскіс, Олег Саленко, Сергій Юран, Андрій Ковтун — ці футболісти, народжені в Україні, вибрали виступи за збірну Росії.
Становлення професійного футболу
“Вирішальним моментом для становлення нашого футболу став 1994 рік,” — згадує Микола Дмитрович, ветеран тренерського цеху ДЮСШ “Дніпро-75”, з яким ми часто перетинаємося на проспекті Яворницького. “Тоді була створена Професіональна футбольна ліга, яка взяла на себе проведення чемпіонатів у всіх лігах. З’явилася чітка вертикаль: вища, перша та друга ліги”.
Паралельно з клубним футболом розвивалася й національна збірна України. Її перший офіційний матч відбувся 29 квітня 1992 року в Ужгороді проти Угорщини. Гра завершилася з рахунком 1:3, а історичний перший гол забив Іван Гецко.
Однак справжнє визнання прийшло лише у 2006 році, коли збірна України, ведена Олегом Блохіним, сенсаційно дійшла до чвертьфіналу чемпіонату світу в Німеччині. Це був прорив, який підтвердив, що українській футбол нарешті посів гідне місце на міжнародній арені.
Здобутки та перспективи
“Знаєте, в чому був секрет того успіху?” — запитую я своїх товаришів по грі. “У незалежності. В тому, що ми грали за свій прапор, за свою країну. Це надавало особливого сенсу всьому процесу”.
Сьогодні, озираючись на три десятиліття незалежного українського футболу, можна впевнено сказати, що шлях був тернистим, але успішним. Наші клуби регулярно виступають у єврокубках, “Шахтар” виграв Кубок УЄФА, “Динамо” доходило до півфіналу Ліги чемпіонів, збірна двічі грала на чемпіонатах Європи та чемпіонаті світу.
Як журналіст, який спостерігає за футбольним життям Дніпра та всієї України, можу сказати: незалежність нашого футболу — це історія про те, як зі старої радянської системи вдалося створити щось нове, національне, своє. І хоча цей процес не завжди був гладким, сьогодні ми маємо повноцінний футбол, який є частиною європейської спільноти.
Повертаючись додому з нашого традиційного матчу на Перемозі, я думаю про те, що незалежність у футболі, як і в житті, — це постійний процес. Вона вимагає щоденної праці, відданості та віри у свої сили. І поки є люди, готові виходити на поле в будь-яку погоду, доти український футбол житиме і розвиватиметься.
