Понад два роки тому мільйони українців були змушені покинути свої домівки через російське вторгнення. Ця вимушена міграція стала найбільшою в Європі з часів Другої світової війни. Українці, які виїхали за кордон, опинилися в складному емоційному стані – між вдячністю країнам, які їх прийняли, та постійним відчуттям провини перед тими, хто залишився.
Сьогодні в європейських країнах перебуває близько 4,2 мільйона українських біженців. Згідно з даними Агентства ООН у справах біженців, найбільше українців прийняла Німеччина – понад 1,1 мільйона осіб. На другому місці – Польща з показником близько 950 тисяч. Істотна кількість наших громадян знайшла прихисток також у Чехії, Іспанії та Великій Британії.
“Спочатку відчуваєш лише полегшення, що вдалося вивезти дітей у безпеку. Але потім приходить розуміння – ти в теплі й безпеці, а твої рідні, друзі, колеги продовжують жити під обстрілами,” – розповідає Олена, 36-річна вчителька з Харкова, яка вже другий рік мешкає в Берліні.
Синдром вцілілого та постійне відчуття провини
Психологи називають цей стан “синдромом вцілілого” – комплексом психологічних реакцій, що виникають у людей, яким вдалося уникнути трагедії, що спіткала інших. Українські біженці часто відчувають гостру провину через те, що вони у відносній безпеці, тоді як їхні співвітчизники залишаються під загрозою.
“Коли ми приїхали до Польщі, син два тижні не міг нормально спати. А я постійно перевіряла новини і плакала від безсилля. Відчуття провини було настільки сильним, що я серйозно думала про повернення, попри всі ризики,” – ділиться Марія з Запоріжжя.
За даними соціологічного дослідження, проведеного Центром “Нова Європа” у співпраці з Фондом Фрідріха Еберта, близько 68% опитаних українських біженців відчувають сильну провину перед тими, хто залишився в Україні. Особливо гостро ця проблема стоїть перед жінками, які виїхали з дітьми, залишивши чоловіків боронити країну.
Складнощі інтеграції та мовний бар’єр
Навіть після двох років перебування за кордоном, багато українців стикаються з труднощами інтеграції. Ключовою проблемою залишається мовний бар’єр. За даними Євростату, лише 37% українських біженців володіють мовою країни перебування на рівні, достатньому для професійної діяльності.
“Я працювала юристом в Україні, але тут змушена прибирати в готелі. Моїх знань німецької недостатньо для роботи за фахом. Проходжу курси, але це довгий шлях,” – говорить Наталія з Дніпра, яка живе в Мюнхені.
Директорка Дніпровського центру підтримки мігрантів Світлана Коваленко підкреслює: “Багато наших співвітчизників сприймають своє перебування за кордоном як тимчасове, тому не інвестують достатньо енергії в інтеграцію. Це створює замкнене коло – без належного знання мови важко знайти хорошу роботу, а без роботи складно відчути себе повноцінною частиною суспільства.”
Солідарність європейців та зміна настроїв
На початку повномасштабного вторгнення європейці проявили безпрецедентну солідарність з українцями. Волонтери зустрічали біженців на вокзалах, пропонували житло, допомагали з речами першої необхідності. Європейський Союз запровадив механізм тимчасового захисту, який надав українцям право на проживання, роботу, медичну допомогу та освіту.
Однак з часом ситуація почала змінюватися. За даними дослідження Європейської ради з міжнародних відносин, підтримка українських біженців у деяких країнах ЄС знизилася на 15-20% порівняно з березнем 2022 року.
“Тепер я частіше чую запитання: “Коли ви повернетеся додому?”. Люди втомилися від війни, від кризи, від інфляції. І частина з них пов’язує свої економічні проблеми з нашою присутністю,” – розповідає Ірина, яка з дочкою-підлітком проживає в Празі.
Професор соціології Варшавського університету Ян Ковальський пояснює: “Це природний процес. Початкова емоційна хвиля підтримки неминуче змінюється більш прагматичним підходом. Важливо, що на рівні держав підтримка українців залишається стабільною, хоча й трансформується.”
Діти та освіта: виклики адаптації
Особливо складним є процес адаптації для дітей. За статистикою ЮНІСЕФ, близько 1,5 мільйона українських дітей навчаються в європейських школах. Більшість з них поєднує навчання в місцевих закладах із дистанційним навчанням в українських школах.
“Мій син ходить до польської школи вранці, а після обіду підключається до онлайн-уроків української школи. Це величезне навантаження, але ми боїмося відірвати його від української освіти повністю,” – розповідає Тетяна з Кривого Рогу, яка зараз мешкає у Вроцлаві.
Освітня експертка Олександра Матвійчук зауважує: “Діти опинилися між двома освітніми системами, двома мовами, двома культурами. Вони одночасно намагаються інтегруватися і не втратити зв’язок з Батьківщиною. Це створює колосальне психологічне навантаження.”
Підтримка української ідентичності
Попри всі труднощі, українці за кордоном докладають значних зусиль для збереження своєї культурної ідентичності. У багатьох європейських містах створені українські школи вихідного дня, культурні центри, мистецькі гуртки.
“Наша громада організувала недільну школу, де діти вивчають українську мову, історію та культуру. Ми відзначаємо всі українські свята, проводимо мистецькі заходи. Це допомагає не забувати, хто ми і звідки,” – розповідає Оксана, яка координує українську громаду в одному з міст Іспанії.
Згідно з дослідженням Міжнародної організації з міграції, 82% українських біженців регулярно підтримують зв’язок з рідними та друзями в Україні. Приблизно 67% слідкують за українськими новинами щодня.
Погляд у майбутнє: повернення чи інтеграція?
Питання про повернення залишається відкритим для більшості українських біженців. За даними опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології, близько 65% українців за кордоном планують повернутися після завершення війни, 20% вагаються, а 15% вирішили залишитися в країнах перебування назавжди.
“Чим довше триває війна, тим складніше уявити повернення. Діти вивчили мову, знайшли друзів, я отримала роботу. Але серце все одно тягнеться додому,” – каже Людмила з Миколаєва, яка живе в Нідерландах.
Дослідниця міграційних процесів Центру економічної стратегії Марія Петренко відзначає: “Ми спостерігаємо цікавий феномен – багато українців створюють “проміжну ідентичність”. Вони інтегруються в європейські суспільства, але зберігають міцний зв’язок з Україною і планують повернутися, коли це стане безпечно.”
Вплив на приймаючі країни та Україну
Масштабна міграція українців має значний вплив як на країни, що прийняли біженців, так і на саму Україну. Європейські держави стикаються з необхідністю адаптувати свої системи освіти, охорони здоров’я та соціального захисту до потреб нових мешканців.
Водночас Україна зіткнулася з проблемою демографічного спаду та втрати людського капіталу. За оцінками Національного банку України, якщо більшість біженців не повернеться, це може призвести до зниження потенційного ВВП країни на 8-10% у довгостроковій перспективі.
“Люди – це найцінніший ресурс для відбудови України. Тому наше завдання – створити умови, які мотивуватимуть українців повернутися. Це питання не лише економічної, а й національної безпеки,” – зазначає Василь Петренко, економічний експерт Дніпровського центру регіонального розвитку.
Шлях до гідності
Досвід українських біженців в Європі неоднозначний. Це історія про травму війни, вимушене переселення, страх за майбутнє, але водночас – про силу духу, адаптивність і збереження гідності в найскладніших обставинах.
“Ми всі хочемо одного – жити з відчуттям гідності. Не бути ‘бідними біженцями’, а бути людьми, які можуть робити внесок у суспільство, де вони зараз живуть, і готуватися до відбудови своєї країни,” – підсумовує Катерина, психологиня з Харкова, яка проводить групи підтримки для українців у Берліні.
Шлях українських біженців в Європі – це не просто історія переміщення через кордони. Це складний процес пошуку балансу між інтеграцією та збереженням зв’язку з Батьківщиною, між вдячністю країнам прихистку та болем за Україну. І найголовніше – це історія про збереження людської гідності в надзвичайних обставинах.
